Авторське право : Твір у майбутнє

Юристи — фахівці з копірайту по-новому переписують фрагменти Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів

1886 рік славиться народженням автомобіля (Карл Бенц отримує патент на свій перший автомобіль), винайденням Кока-коли (фармацевтом Джоном Пембертоном), написанням «Дивної історії доктора Джекіла і містера Гайда» (шотландцем Робертом Стівенсоном) та підписанням Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів.

За 131 рік існування основна міжнародна угода у сфері авторського права декілька разів переглядалася і загалом залишилася у непоганій формі. Та говорити про те, що вона цілком відповідає умовам сьогодення — не доводиться. Тож «УЮ» запропонував юристам, які спеціалізуються на авторському праві, по-новому оцінити та запропонувати свій варіант осучаснення Бернської конвенції. І ось, що у них вийшло.

Чинна редакція:

Нова редакція:

4) Країною походження вважається:

(a)   для творів, вперше випущених у світ в будь-якій країні Союзу, — ця країна; для творів, випущених у світ одночасно в кількох країнах Сою­зу, що надають різні терміни охорони, — та країна, законодавство якої встановлює найкоротший термін охорони;

(b)   для творів, випущених у світ одночасно в будь-якій країні, що не входить до Союзу, і в одній із країн Союзу, — ця остання країна;

(c)   для творів, не випущених у світ, або для творів, випущених у світ вперше в країні, що не входить до Союзу, без одночасного випуску в світ в будь-якій країні Союзу — та країна Союзу, громадянином якої є автор, за умови, що

(i) відносно кінематографічних творів, виробник яких має свою штаб-квартиру або звичайне місце проживання в якій-небудь країні Союзу, країною походження є ця країна, і

(ii) відносно творів архітектури, споруджених в будь-якій країні Союзу, або інших художніх творів, що є частиною будівлі чи іншої споруди, розташованої в будь-якій країні Союзу, країною походження є ця країна.

Доповнити частину (4) статті 5 двома пунктами:

(d)  для творів, випущених у світ в цифровій формі, що одночасно стали доступними через мережу Інтернет у більш ніж одній країні Союзу, — країна, громадянство якої має особа, яка правомірно здійснила випуск твору, або в якій така особа має свою штаб-квартиру;
(е)  для творів, випущених у світ у цифровій формі та створених двома і більше сaпівавторами, які є громадянами різних країн Союзу або будь-якої країни, яка не є членом Союзу, на замовлення особи, яка є громадянином або має штаб-квартиру в іншій країні Союзу, — країна, в якій замовник має свою штаб-квартиру, якщо інше не передбачено договором між замовником та авторами.

Іларіон ТОМАРОВ, радник, керівник IP/IT практики МЮФ Taylor Wessing Ukraine

Учасники комісій щодо перегляду Бернської конвенції (звіт робочої групи The International Literary and Artistic Association 2012) неодноразово зазначали, що поняття «випуск творів у світ», яке є базовим для визначення країни походження, пристосоване лише до випуску матеріальних носіїв творів, а не цифрових. На дату останніх змін до Бернської конвенції (1979 рік) оприлюднення творів майже не здійснювалось одночасно в декількох країнах (хіба що прем’єра фільму в кінотеатрах декількох країн).

Перша обставина, що підштовхує до змін: більшість творів публікуються в Інтернеті і одночасно стають доступними в усіх країнах світу, де є з’єднання з мережею. Це породжує проблему визначення країни походження такого твору, адже конвенція базується на ідеї однієї країни походження для кожного твору.

Друга обставина — більшість сучасних комп’ютерних програм створюються групами авторів, які територіально можуть знаходитись у різних країнах і бути громадянами різних держав. Окрім цього, у таких груп авторів часто є один замовник, який отримує твір до публікації, тому саме перед замовником постає проблема визначення країни походження (особливо при захисті права в суді).

Необхідно відмовитись від територіального підходу, бо його пристосування для електронних файлів з творами має бути таким: твір є випущеним у світ в країні, де знаходиться сервер, куди вперше завантажено примірник твору, який доведено до загального відома. Жодної визначеності такий підхід не додає, адже ним легко маніпулювати (перенести файл на сервер в іншій країні).

Альтернативою місцю публікації може стати громадянство автора, адже для більшості людей це незмінна категорія, незалежно від того, в якій країни автор живе чи вперше опублікував твір. Недолік цього підходу — якщо в одного твору декілька співавторів з різними громадянствами, немає правил як обрати для твору одну країну походження.

Бернська конвенція не містить порядку визначення країни походження для творів, створених у співавторстві. Звісно, можна вдатися до кількісного критерію — вважати країною походження ту, громадян якої серед співавторів найбільше. Якщо в створенні, наприклад, комп’ютерної програми на різних стадіях беруть участь різні автори, запропонований показник може змінюватись.

Більш дієвий варіант: співавтори укладуть між собою договір, де визначать країну походження для твору, який буде створено в майбутньому. У випадку появи нових спів­авторів, вони приєднуватимуться до договору. Для втілення такого підходу потрібно призначити особу (на кшталт депозитарія), яка стежитиме за підписанням документів вчасно (або використати smart-контракти).

У випадку множинності авторів найбільш вдалою видається прив’язка не до автора, а до замовника чи організатора створення твору. Такий підхід застосовує конвенція стосовно кінематографічних творів: країною походження є країна, де виробник (конвенція використовує слово «the maker») твору має свою штаб-квартиру або звичайне місце проживання в країні Союзу.

Зазвичай виробником кінематографічних творів є юридична особа, на кошти якої знято фільм (Пекінський договір про аудіовізуальні виконання 2012 року використовує слово «producer»). За аналогією, замовник комп’ютерної програми організував та профінансував її створення різними авторами.

Як правило, цей твір (вихідний код комп’ютерної програми) передається йому неопублікованим, а для неопублікованих творів Бернська конвенція передбачила застосування права країни громадянства автора. Очевидно, що множинність авторів та висока вірогідність множинності їх громадянств свідчить на користь іншого підходу. Інтересам замовника програмного забезпечення відповідає варіант застосування права країни його місцезнаходження.

Пропонуємо два варіанти: (1) замовник неопублікованого твору, який створили декілька співавторів незалежно від їхнього громадянства, може у договорі зі співавторами обрати країну походження твору (без обмеження щодо країни першої публікації); (2) якщо замовник неопублікованого твору не визначив іншу країну походження в договорі зі співавторами, країною походження є країна, де замовник має свою штаб-квартиру.

Чинна редакція:

Нова редакція:

(1)Незалежно від майнових прав автора і навіть після відступлення цих прав він має право вимагати визнання свого авторства на твір і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні цього твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, здатному завдати шкоди честі або репутації автора.

 

(1)Незалежно від майнових прав автора і навіть після відступлення цих прав він має право вимагати визнання свого авторства на твір і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні цього твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, здатному завдати шкоди честі або репутації ­автора.

(2)Проте за законодавством країн Союзу зберігається право приписати, що зазначені права не розповсюджуються на комп’ютерні програми, на твори, які створені комп’ютерними програмами, на дизайн шрифтів та на твори, створені роботами та програмами, які вироблені із використанням штучного інтелекту та є автономними.

(3)Автор може відмовитися повністю або частково від зазначених у першому пункті прав. Така відмова має бути вчинена у письмовій формі. Законодавство держави, в якій така відмова вчиняється, може передбачати додаткові вимоги щодо оформлення такої відмови.

Катерина МІЛІЦИНА, юрист АО «Брати Попко та Партнери»

Чому залишене формулювання «честь та репутація автора»?

Справді, формулювання не є чітким. Його тлумачення залишене для судів країн Союзу. Проте наразі держави не можуть дійти згоди щодо більш вдалого формулювання. Наприклад, законодавство Японії застосувало формулу «Бернська конвенція +». У частині 1 статті 20 Закону про авторське право Японії (Copyright Act) зазначено про неможливість перекручення, спотворення чи іншої зміни твору автора, що суперечить його наміру. Таке формулювання є більш «суворим» і, знову ж таки, не зовсім чітким через важкість встановлення наміру автора. Більше того, для прикладу, одразу виникає питання щодо пародій, попурі або карикатури. Навряд чи при створенні певного твору вони входять до наміру автора.

Чим обумовлено внесення нового пункту 2?

Серед держав немає єдиного підходу щодо поширення дії моральних прав автора на зазначені у цій частині твори. За законодавством Індії, на комп’ютерні програми також поширюються моральні права. Законодавство Великої Британії виключає комп’ютерні програми, твори, які створені комп’ютерними програмами (англ. — «computer-generated works»), дизайн шрифтів (у частині права на авторство) зі сфери поширення цих прав. У частині роботів та програм зі штучним інтелектом, які є автономними, наразі взагалі немає будь-якої законодавчої бази, оскільки феномен є відносно новим. Таким чином, внесення цієї статті було обумовлене суттєвою різницею у підходах держав щодо питання розповсюдження моральних прав на твори, зазначені в цій частині, а також існуючими законодавчими прогалинами.

Чому відмова?

Моральні права, закріплені у пункті 1 статті 6bis про охорону літературних і художніх творів, є невідчужуваними. Справді, законодавством багатьох держав безпосередньо передбачена неможливість та заборона будь-якої передачі таких прав. Проте поняття «передачі» та «відмови» кардинально різняться. Закріплення права на відмову на сьогодні характерне більше для держав англо-американської системи права. Останні взагалі неохоче сприймали саму концепцію моральних прав, уперше закріплену в законодавстві Франції та Німеччини. На перший погляд, закріплення права відмови може здатися необґрунтованим і таким, що позбавляє моральні права самої їхньої суті. Однак це не так. По-перше, це лише право автора, яке він може використати або ні. По-друге, передбачення права на відмову від моральних прав має ряд переваг, серед яких такі: можливість отримання додаткових фінансових переваг, заохочення творчості та збільшення творчих опцій (за відсутності права на відмову від моральних прав зменшується бажання співпраці третіх сторін з авторами, а, як наслідок, гальмується насичення творчого доробку та у майбутньому — спадщини), гнучкість та широке поле для маневрів автора. Наведемо приклад: в одній із версій фільму «Апокаліпсис сьогодні» (1979 рік) продюсер та режисер Френсіс Форд Коппола прибрав кінцеві титри задля того, щоб посилити ефект та враження від фільму, щоб люди не думали, що це лише фільм про В’єтнам, «оскільки це і є В’єтнам».

Чинна редакція:

Нова редакція:

(1)Термін охорони, надаваний цією Конвенцією, становить увесь час життя автора і п’ятдесят років після його смерті.

(2)Проте для кінематографічних творів країни Союзу вправі передбачити, що термін охорони закінчується через п’ятдесят років після того, як твір за згодою автора було зроблено доступним для загального відома, або — якщо протягом п’ятдесяти років з часу створення такого твору ця подія не настане — що термін охорони закінчується через п’ятдесят років після створення твору.

(3)Для творів, випущених анонімно або під псевдонімом, термін охорони, надаваний цією Конвенцією, закінчується через п’ятдесят років після того, як твір було правомірно зроблено доступним для загального відома. Проте, якщо прийнятий автором псевдонім не викликає сумнівів у його особі, терміном охорони є термін, передбачений пунктом (1). Якщо автор твору, випущеного анонімно або під псевдонімом, розкриє свою особу протягом вищезазначеного терміну, то застосовується термін охорони, передбачений пунктом (1). Країни Союзу не зобов’язані охороняти твори, випущені анонімно або під псевдонімом, відносно яких є всі підстави припускати, що від часу смерті їх автора минуло п’ятдесятьох років.

(4)За законодавством країн Союзу зберігається право визначати термін охорони фотографічних творів і творів прикладного мистецтва, охоронюваних у якості художніх творів; проте цей термін не може бути менший двадцяти п’яти років від часу створення такого твору.

(5)Термін охорони, надаваний після смерті автора, і терміни, передбачені пунктами (2), (3) і (4), починають текти з дня смерті автора і (або) від дня настання події, зазначеної в цих пунктах, але починається завжди з 1 січня року, що йде за роком смерті або за роком настання такої події.

(6)Країни Союзу мають право встановлювати термін охорони, що перевищує терміни, передбачені попередніми пунктами.

(7)Країни Союзу, які зв’язані Римським актом цієї Конвенції і які установили у своєму національному законодавстві, що діє на час підписання цього Акта, більш короткі терміни охорони, ніж передбачені поперед­німи пунктами, мають право зберегти ці терміни під час приєднання до цього Акта або під час його ратифікації.

(8)У будь-якому випадку термін визначається законом країни, в якій витребується охорона; проте, якщо законодавством цієї країни не передбачено інше, цей термін не може бути більш тривалим, ніж термін, встановлений в країні походження твору.

 

(1)Строк правової охорони, надаваний творам, які не є зареєстрованими на території хоча б однієї з країн Союзу, триває протягом десяти років після того, як твір за згодою автора було зроблено доступним для загального відома або якщо протягом десяти років з часу створення такого твору ця подія не настане, протягом десяти років після дати створення твору.

(2)Строк правової охорони, надаваний творам, які протягом строку, передбаченого пунктом (1), були зареєстровані на території хоча б однієї з країн Союзу, триває протягом двадцяти років після того, як твір за згодою автора було зроблено доступним для загального відома або якщо протягом двад­цяти років з часу створення такого твору ця подія не настане, протягом двадцяти років після дати створення твору. Строк правової охорони, визначений цим пунктом, може бути одноразово продовжений на двадцять років за заявою автора або його представника, поданою до компетентного органу країни Союзу, на території якої такий твір було зареєстровано.

(3)Для творів, випущених анонімно або під псевдонімом так, що їх автора встановити неможливо, строк правової охорони, надаваний цією Конвенцією, триває протягом п’яти років після того, як твір було зроблено доступним для загального відома. Якщо автор такого твору розкриє свою особу протягом зазначеного у цьому пункті строку, то застосовується строк правової охорони, передбачений пунктом (1) або пунктом (2) відповідно. Країни Союзу не зобов’язані охороняти твори, автора яких встановити неможливо, стосовно яких є всі підстави припускати, що їх було зроблено доступними для загального відома більш ніж десять років тому.

(4)Для творів, випущених під псевдонімом так, що прийнятий автором псевдонім не викликає сумнівів у його особі, застосовується термін охорони, передбачений пунктом (1) або пунктом (2) відповідно.

(5)Строк правової охорони, надаваний творам цією Конвенцією, починає свій перебіг з першого січня року, що йде за роком, коли твір було створено або зроблено доступним для загального відома.

(6)Країни Союзу мають право встановлювати строк правової охорони, що перевищує строки, передбачені попередніми пунктами. Країни Союзу, які зв’язані Римським актом цієї Конвенції і які встановили у своєму національному законодавстві, що діє на час підписання цього Акта, більш короткі терміни охорони, ніж передбачені попередніми пунктами, мають право зберегти ці терміни під час приєднання до цього Акта або під час його ратифікації.

(7)У будь-якому випадку термін визначається законом країни, в якій витребується охорона; проте, якщо законодавством цієї країни не передбачене інше, цей термін не може бути більш тривалим, ніж термін, встановлений у країні походження твору.

Артем АФЯН, керуючий партнер АО Juscutum

Строк правової охорони, надаваний Бернською конвенцією художнім та літературним творам, в інформаційну еру діє вже не як стимул культурного, наукового розвитку суспільства, а навпаки, як механізм його стримування. Такий строк встановлює необґрунтовано тривалу комерційну монополію автора на використання його твору, а відтак породжує проблему сирітських творів («orphan works»), строк правової охорони яких ще не сплинув, та при цьому немає можливості зв’язатися з правовласником чи його представником.

Ми пропонуємо в новій редакції статті 7 Бернської конвенції зменшити строк правової охорони: для творів, які не є зареєстрованими в жодній країні Союзу, встановити його на рівні 10 років, а для зареєстрованих творів — на рівні 20 років з дати створення твору або з дати, коли твір за згодою автора було зроблено доступним для загального відома. Такі строки є консенсусом між суспільством та автором. Відповідно пропонуємо зменшити строк правової охорони, надаваний творам, випущеним анонімно чи під псевдонімом.

Різниця у строках правової охорони, надаваних незареєстрованим і зареєстрованим творам, зумовлена тим, що:

—  нереєстрація твору зазвичай означає відсутність наміру правовласника використовувати його в комерції протягом тривалого строку;

—  з метою створення повноцінного реєстру об’єктів авторського права необхідне стимулювання авторів, які планують використовувати у комерційних цілях свої твори, реєструвати їх на території відповідної країни. Такий реєстр буде корисним тим, що у ньому буде чітко зазначатись правовласник того чи іншого об’єкта авторського права. Відтак, особи, які матимуть бажання отримати дозвіл на використання об’єкта авторського права, знатимуть, до кого їм звертатись.

Ми пропонуємо також передбачити можливість автора одноразово продовжити строк правової охорони, надаваний його твору, у випадку, якщо комерційна монополія правовласника на використання його твору буде все ще актуальною.

Чинна редакція:

Нова редакція:

(1)Дозволяється використання цитат із твору, який правомірно зроблено доступним для загального відома, за умови дотримання добрих звичаїв і в обсязі, виправданому поставленою метою, включаючи цитування статей із газет і журналів у формі оглядів преси.

(2)Законодавством країн Союзу і спеціальними угодами, які укладені або будуть укладені між ними, може бути дозволене використання літературних або художніх творів в обсязі, виправданому поставленою метою, як ілюстрацій у виданнях, радіо- і телевізійних передачах і звукозаписах або зображення навчального характеру за умови, що таке використання здійснюється при дотриманні добрих звичаїв.

(3)При використанні творів відповідно до попередніх пунктів цієї статті зазначається джерело і ім’я автора, якщо воно позначене на цьому джерелі.

(1)Дозволяється використання цитат із твору, а також цитування твору в цілому, який правомірно зроблено доступним для загального відома, за умови:

— дотримання добрих звичаїв,

— використання здійснюється в обсязі, що відповідає меті такого використання.

Наведене вище положення також може застосовуватись при цитуванні статей із газет, журналів у формі оглядів преси, а також постів з блогів, повідомлень осіб у соціальних мережах.

(2)Законодавством країн Союзу і спеціальними угодами, які укладені або будуть укладені між ними, може бути дозволене використання літературних або художніх творів у обсязі, виправданому поставленою метою, як ілюстрацій у виданнях, у тому числі інтернет-виданнях, на персональних сторінках користувачів у соціальних мережах, на інтернет-сайтах, радіо- і телевізійних передачах та звукозаписах або зображення навчального характеру за умови, що таке використання здійснюється при дотриманні добрих звичаїв.

(3)При використанні творів відповідно до пунктів вище має бути зазначене джерело та ім’я автора, якщо воно позначене на цьому джерелі. У разі неможливості ідентифікації імені автора має бути зазначене джерело цитованого твору.

Марія ОРТИНСЬКА, директор патентно-юридичної компанії IPStyle

Законодавство передбачає випадки вільного використання твору. До таких винятків, зокрема, відносять цитування. Природа цитування передбачає певний баланс між свободою вираження та дотриманням авторських прав. Тому такі винятки повинні відповідати певній меті та бути зроблені в обсязі, що відповідає меті. Проте в багатьох випадках особа, яка використовує цитату, може зловживати способами вільного використання і підмінювати поняття «цитата» і «похідний твір», використання якого вимагає отримання згоди власника майнових прав первісного твору.

Одним із рішень у наведеному вище контексті є рішення Верховного суду Польщі від 21 листопада 2004 року у справі за позовом Томаша Сарнецьки проти журналу «Політика» та його головного редактора. Пан Сарнецьки є автором відомого постера 1989 року, створеного на основі фільму з Гері Купером «Рівно опівдні».

Журнал «Політика» видозмінив цей постер, зокрема прибрав слово та змінив напис знизу постера. Один із аргументів відповідачів — зображення на обкладинці журналу є незалежною роботою, на яку надихнув постер 1989 року. Проте суд першої інстанції на підставі висновків експертизи вирішив, що ця робота не є незалежною і фактично було запозичено 90 % оригінальної роботи.

До речі, незважаючи на конструкції у коментованій статті «цитати із твору», суд зазначив, що в деяких випадках можна цитувати навіть цілий твір, проте тільки у випадках, коли цитати служать для тлумачення, критичного аналізу, навчання. У цій справі суд дійшов висновку, що обсяг цитати був настільки суттєвий, що він не може підпадати під випадки вільного використання твору. Також, на думку суду, немає правил визначення певного розміру дозволеної цитати, тож усе залежить від її природи.

Враховуючи викладену вище позицію, а також можливість у деяких випадках цитування цілого твору, доцільно це врахувати в коментованій статті.

Ще одним цікавим питанням, що досліджувалось, було цитування автора і вказівка на джерело. Зазначення автора і джерела має стосуватись усіх робіт, навіть якщо вони є дос­татньо відомими і добре впізнаються публікою.

Важливим пунктом є ідентифікація автора. Справді, при цитуванні не завжди можна знайти відповідного автора. Проте у наведеній вище справі суд визначив, що в автора є право на анонімність і якщо відповідачі не змогли знайти автора, то вони могли зазначити, що вони здійснюють цитування анонімного автора.

Щодо зазначення автора та джерела, то хрестоматійним є рішення Європейського суду від 1 грудня 2011 року. Суть спору полягала в тому, що позивач — фотограф Єва-Марія Пайнер — зробила фотографію дівчинки Наташі Кампуш. У 1998 році дів­чинку було викрадено, і поліція використовувала фотографію позивача для пошуку Наташі. У 2006 році дівчинка втекла з полону викрадача, і в період до публічної появи ЗМІ використовували фотографію позивача, а також портрет, зроблений на комп’ютері на основі фотографії позивача. Відповідачами у судовому процесі стали п’ять видавництв, і на звинувачення позивача, що вони не вказали його автора і не зазначили джерело, видавництва відповіли, що вони взяли фото, що використовувала поліція, і там не було зазначено автора. У цій справі суд визначив, що якщо спірні фотографії було використано компетентними органами, що займаються безпекою, то наступне використання фотографій пресою вимагає обов’язкового зазначення джерела і необов’язкового зазначення автора.

У зв’язку з викладеним вище, а також із зростанням популярності мережі Інтернет доцільно буде доповнити коментовану статтю положенням, що у разі неможливості ідентифікації імені автора має бути зазначено джерело цитованого твору.

Чинна редакція:

Нова редакція:

(1)Автори літературних і художніх творів користуються виключним правом дозволяти:

(i)передачу своїх творів в ефір або публічне повідомлення цих творів будь-яким іншим способом бездротової передачі знаків, звуків або зображень;

(ii)будь-яке публічне повідомлення, чи то по проводах або засобами бездротового зв’язку, повторно переданого в ефір твору, якщо таке повідомлення здійснюється іншою організацією, ніж первісна;

(iii)публічне повідомлення переданого в ефір твору за допомогою гучномовця або будь-якого іншого апарату, що передає знаки, звуки або зображення.

(2)Законодавством країн Союзу можуть бути визначені умови здійснення прав, передбачених попереднім пунктом; проте дію цих умов буде суворо обмежено межами країн, які їх встановили. Ці умови ні в якому разі не можуть зачіпати ні немайнових прав автора, ні належного автору права на одержання справедливої винагороди, що встановлюється, при відсутності згоди, компетентним органом.

(3)Дозвіл, наданий відповідно до пункту (1) цієї статті, оскільки не встановлено інше, не включає дозволу на запис переданого в ефір твору за допомогою приладів, що фіксують звуки або зображення. Проте законодавством країн Союзу може визначатися режим записів короткотермінового користування, здійснюваних радіомовною організацією власними засобами і для своїх передач. Цим законодавством може бути дозволене зберігання таких записів, зважаючи на їх виключно документальний характер, в офіційних архівах.

 

(1)Автори літературних і художніх творів повинні мати виключне право дозволяти:

(і)трансляцію своїх творів або їх публічну комунікацію будь-яким способом;

(іі)будь-яку повторну публічну комунікацію творів, якщо її здійснює не та особа, яка здійснила первісну публічну комунікацію.

(iii)положення виключене.

(2)Законодавством країн Союзу можуть встановлюватись умови, за яких наведені права можуть бути реалізовані, однак такі умови застосовуються тільки в країнах, де такі умови встановлені. Такі умови жодним чином не повинні шкодити немайновим правам автора, а також праву автора отримати справедливу винагороду, яка за відсутності договору має бути встановлена компетентним органом.

(3)Дозвіл наданий відповідно по пункту (1) цієї статті не включає дозвіл на запис трансльованого твору, якщо в самому дозволі не передбачене інше.

Тарас КИСЛИЙ, радник, керівник практики інтелектуальної власності/технологій, медіа та телекомунікацій ЮБ «ЄПАП Україна»

Загалом як для документа позаминулого століття Бернська конвенція залишається у непоганій формі. Створена в аграрну епоху, вона достойно пережила етапи індустріального та постіндустріального розвитку світового господарства. А от на етапі сьогоднішньої так званої діджиталізації окремі положення Конвенції починають кульгати. В Україні таке кульгання ще й примножується досить спірним офіційним перекладом Конвенції, який, на нашу думку, далеко не завжди відповідає суті оригінального тексту.

Якщо, наприклад, взяти статтю 11bis, в якій йдеться про права, пов’язані з транс­ляцією творів, ми побачимо, що сучасні технічні засоби вже залишають, так би мовити, за бортом деякі елементи творів.

Так, пункт (і) статті надає авторам виключне право дозволяти передачу творів в ефір або інше бездротове повідомлення шляхом передачі знаків, звуків або зображень. Відповідні формулювання містяться і в решті положень статті 11bis.

У той же час, наприклад, сучасні технології кінематографії, а саме — формат 4DX, передбачає, що частиною твору стають спецефекти, які не мають нічого спільного зі звуками, знаками та зображеннями. Ці спецефекти взагалі не взаємодіють зі слухом та зором глядача і полягають у змінах положення крісла синхронізованих з подіями на екрані, краплях реальної води, що імітують дощ у кінокартині, тощо.

Та й загалом поняття «ефіру» та «бездротової передачі» видаються досить застарілими на сучасному етапі розвитку технологій. Тепер далеко не завжди поширення даних (твору) можна підігнати під ці поняття.

Так само сьогодні трохи атавістичним видається можливість державної «архівації» творів «документального» характеру.

Враховуючи все це, звісно, є сенс «омолодити» положення вже немолодої Бернської конвенції. До речі, з огляду на те, з яким скрипом до цієї Конвенції приєднувались — у Великій Британії та США, на хвилинку, це зайняло понад 100 років, — варто саме змінювати поточний документ, а не створювати нову подібну конвенцію «з нуля».

Чинна редакція:

Нова редакція:

(1)Щодо оригіналів творів мистецтва і оригіналів рукописів письменників і композиторів, автор, а після його смерті особи або установи, уповноважені національним законодавством, користуються невідчужуваним правом часткової участі в кожному продажу твору, що йде за першим його відступленням, здійсненим автором ¬твору.

(1)Щодо оригіналів творів мистецтва автор, а після його смерті особи або установи, уповноважені національним законодавством, користуються невідчужуваним правом часткової участі в кожному продажу твору, що йде за першим його відступленням, здійсненим автором твору.

 

Олексій АРДАНОВ, заступник начальника відділу авторського права і суміжних прав Департаменту інтелектуальної власності Міністерства економічного розвитку і торгівлі України

Необхідність осучаснення цієї норми викликана тим, що в сьогоднішніх реаліях тексти літературних творів і навіть ноти в основному пишуться в спеціальних комп’ютерних програмах на ПК, планшетах, смартфонах. Записи на паперах — це вже не сучасно і не екологічно. У цих умовах електронний «рукопис» як оригінал твору вже не можна відрізнити від його копії. Його цінність втрачається, бо втрачається оригінальність: текст та ноти пишуться в стандартному інтерфейсі комп’ютерної програми, із застосуванням стандартних шрифтів, і ми вже не побачимо унікального почерку митця, зім’ятого шматка паперу, пролитої на нього кави. Точніше, побачимо, але вже набагато рідше, ніж у «докомп’ютерні» часи, коли право слідування прописувалося у Бернській ­конвенції.

У сучасній Європі в 2001 році було прийнято окрему Директиву Євросоюзу про право слідування на користь автора оригінального твору мистецтва, де зазначено, що гармонізація, здійснювана цією Директивою, не застосовується до оригінальних рукописів письменників та композиторів.

Цікаво, що положення Цивільного кодексу України та Закону України «Про авторське право і суміжні права» щодо права слідування відрізняються. Так, Кодекс (стаття 448) поширює це право на оригінали художніх творів чи оригінали рукописів літературних творів, а Закон (стаття 28) — тільки на оригінали творів образотворчого мистецтва. Тому Кодекс можна вважати орієнтованим на Бернську конвенцію, а Закон — на сучасність.

Але є й аргументи на захист рукописів. В епоху поширення цифрового контенту саме матеріальні артефакти набувають нової цінності. Наприклад, відвертим фанатам цікаво буде не просто скачати новий альбом з iTunes, а придбати його «вінтажний» варіант на вініловому диску. А митці продовжують роздавати автографи так само, як вони це робили в минулі часи. І взагалі, частина творчих людей — дивакуваті. Вони не користуються цифровими гаджетами, а оригінали своїх творінь можуть зафіксувати на будь-яких носіях, що трапляться під рукою в мить творчого натхнення.

Бернська конвенція, прийнята наприкінці ХІХ століття, досі залишається універсальним інструментом міжнародного регулювання питань авторського права. Тому осучаснення авторського права можливе не лише шляхом внесення змін до самої Бернської конвенції, але й за допомогою прийняття окремих міжнародних угод, як ми це бачимо на прик­ладі директив Євросоюзу або так званих інтернет-договорів Всесвітньої організації інтелектуальної власності.